Прощай, прощай, моя ти люба, мила!
Не довго… Та й піду я в сховище святе…
Рік, два мине, моя німа могила
Травою густо заросте.

Могила тая буде в полі,
Над нею восени, оравши, пройде плуг;
Колись зростуть там гарні дві тополі,
А далі, може, й цілий луг.

І як з тополею густою вітрець,
Жартуючи, тихенько зашумить,
Туди у вечері веселою весною
Дівчина з милим прибіжить…

Обнявшись, сядуть під тополю,
Якраз мені на мертву чулу грудь…
Тоді, любуючись весною і собою,
Вони і шум листячки поймуть.