Чутно голос Ярославни.
Як зозулька на зорі,
Заридала, загукала
У Путивлі на стіні:
«Я зозулькою далеко
По Дунаю полечу
І бобровий рукавець мій
У Каялі обмочу;
Свого милого я князя
До серденька пригорну
І криваві його рани
Я промию, обітру!»

То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
Заридала, загукала,
Як зозулька на зорі:
«Ой ти вітре, буйний вітре!
Чого все напротив дмеш
І на легких своїх крильцях
Стріли ханськії несеш?
Чи то ж мало тобі віять
З облаками угорі
Да по синьому по морю
Колихати кораблі!
Нащо ж, вітре, буйний вітре,
Нащо радість ти мою
В чистім полі вже розвіяв
По срібному ковилю!»

То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
Заридала, загукала,
Як зозулька на зорі:
«Ой ти Дніпре-Славутицю!
На простір собі пробив
Круті гори кам’янії
Через землю половців.
І до війська Кобякова
В час великої війни
Ти доносив, Дніпре славний,
Святославові човни.
Принеси ж до мене князя,
Друга милого мого,
Щоб я сльоз моїх не слала
Все на море до його!»

То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
Заридала, загукала,
Як зозулька на зорі:
«Сонце ясне і прекрасне!
Всім тепло і світ даєш;
Нащо ж військо мого друга
Ти лучем своїм печеш?
Нащо їм в безводнім полі
Луки смагою звело,
І їх тули за плечима
Лютим горем затягло!»