«Нумо, ще раз, мій ковалю,
Вдар по дзвінкій сталі сталлю!»
– «Ой, в руці вже сил нема,
Застеляє очі тьма…»
«Більш захоплюй грудьми духу,
Щоб окріпнути, та й бухай.

Дужче бий, хай жар валить,
Хай од болю сталь сичить, –
З тої муки, з того болю
Ти скуєш вінець на волю;
Буде воля у вінці –
Оживуть тоді й старці…»

Метушаться іскри, сяють,
І гудуть-гудуть, співають,
Наче бджоли огняні…
Вже про сонце чуть пісні…
А коваль кричить:
«Вмираю! Більше сили вже не маю!» –

На ковадлі стигне сталь,
Під ковадлом – сам коваль…
– «Ой, вмираю!» Та, крізь тугу,
[Більш]1 з ковадла чути другу
Річ веселу та нову:
– «Ой, живу, живу, живу!»