by Taras Hryhorovych Shevchenko (1814 - 1861)
Думи мої молодії —
Language: Ukrainian (Українська)
Посвященіє Думи мої молодії — Понурії діти, І ви мене покинули!.. Пустку натопити Нема кому... Остався я, Та не сиротою, А з тобою, молодою, Раю мій, покою, Моя зоре досвітняя, Єдиная думо Пречистая!.. Ти витаєш... Як у того Нуми Тая німфа Егерія, Так ти, моя зоре, Просіяєш надо мною, Ніби заговориш, Усміхнешся... Дивлюся я — Нічого не бачу... Прокинуся... серце плаче — І очі заплачуть. Спасибі, зіронько!.. Минає Неясний день мій; вже смеркає; Над головою вже несе Свою неклепаную косу Косар непевний... Мовчки скосить, А там — і слід мій занесе Холодний вітер... Все минає!.. Згадаєш, може, молодая, Вилиту сльозами Мою думу і тихими, Тихими речами Проговориш: «Я любила Його на сім світі Й на тім світі любитиму...» О мій тихий світе, Моя зоре вечірняя! Я буду витати Коло тебе і за тебе Господа благати! Той блукає за морями, Світ перехожає, Долі-доленьки шукає — Немає, немає... Мов умерла; а той рветься З усієї сили За долею... от-от догнав — І бебех в могилу! А в іншого сіромахи Ні хати, ні поля, Тільки торба, а з торбини Виглядає доля, Мов дитинка; а він її Лає, проклинає І за чвертку закладає — Ні, не покидає! Як реп’ях той, учепиться За латані поли Та й збирає колосочки На чужому полі, А там — снопи, а там — скирти, А там — у палатах Сидить собі сіромаха, Мов у своїй хаті. Такая-то доля тая, Хоч і не шукайте: Кого схоче — сама найде, У колисці найде. Ще на Україні веселі І вольнії пишались села Тойді, як праведно жили Старий козак і діток двоє... Ще за гетьманщини старої Давно се діялось колись. Так, коло полудня, в неділю, Та на Зелених ще й святках, Під хатою в сорочці білій Сидів, з бандурою в руках, Старий козак. «І так і сяк! — Старий міркує, розмовляє. — І треба б, — каже, — й трохи шкода. А треба буде; два-три года Нехай по світу погуляє Та сам своєї пошукає, Як я шукав колись... Ярино! А де Степан?» — «А он під тином Неначе вкопаний стоїть». «А я й не бачу! А ідіть Лишень сюда, та йдіть обоє... Ануте, діти, отакої!» І вшкварив по струнах. Старий грає, а Ярина З Степаном танцює; Старий грає, примовляє, Ногами тупцює. «Якби мені лиха та лиха, Якби мені свекрівонька тиха, Якби мені чоловік молодий, До другої не ходив, не любив». «Ой гоп, чики-чики, Та червоні черевики, Та троїсті музики, Од віку довіку Я любила б чоловіка! Ой гоп, заходивсь, Зробив хату, оженивсь, І піч затопив І вечерять наварив». «Ануте, діти, отакої!» — І старий піднявся, Як ударить, як ушкварить, Аж у боки взявся. «Чи так, чи не так, Уродив постернак, А петрушку Криши в юшку, Буде смак, буде смак! Ой так, таки так, Оженився козак, Кинув хату І кімнату, Та й потяг у байрак». «Ні, не така вже, підтопталась Стара моя сила, Утомився... А все це ви Так розворушили. О бодай вас! Що то літа? Ні, вже не до ладу... Минулося. Іди лишень Полудновать лагодь. Гуляючи, як той казав, Шматок хліба з’їсти. Іди ж, доню... А ти, сину, Послухаєш вісти. Сідай лишень. Як убили Твого батька Йвана В Шляхетчині, то ти ще був Маленьким, Степане. Ще й не лазив» — «То я не син? Я чужий вам, тату?» «Та не чужий, стривай лишень. От умерла й мати, Таки твоя, а я й кажу Покойній Марині, Моїй жінці: «А що, — кажу, — Возьмем за дитину?» Тебе б то це. — «Добре, — каже Покойна Марина, — Чому не взять?» — «Взяли тебе Ми та й спарували З Яриночкою докупи... А тепер осталось Ось що робить. Ти на літі, І Ярина зріє. Треба буде людей шукать Та що-небудь діять. Як ти скажеш?» — «Я не знаю, Бо я думав теє...» «Що Ярина сестра тобі? А воно не теє, Воно просто, любітеся, Та й з Богом до шлюби. А поки що, треба буде І на чужі люде Подивитись, як там живуть, Чи орють, Чи не на ораному сіють, А просто жнуть І немолоченеє віють, Та як і мелють і їдять — Все треба знать. Так от як, друже, треба в люде На рік, на два піти У наймити; Тойді й побачимо, що буде. Бо хто не вміє заробить, То той не вмітиме й пожить. А ти як думаєш, небоже? Не думай, коли хочеш знать, Де лучше лихом торгувать, Іди ти в Січ. Як Бог поможе, Та наїсися всіх хлібів, Я їх чимало попоїв, І досі нудно, як згадаю! Коли здобудеш, принесеш, А коли згубиш, поживеш Моє добро! То хоч звичаю Козацького наберешся, Та побачиш світа, Не такого, як у бурсі, А живі мисліте З товариством прочитаєш, Та по-молодечи Будеш Богу молитися, А не по-чернечи Харамаркать. Отак, сину, Помолившись Богу, Осідлаєм буланого Та й гайда в дорогу! Ходім лишень полудновать. Чи ти вже, Ярино, Змайструвала нам що-небудь? Отаке-то, сину...» «Уже, таточку!» — озвалась Із хати Ярина. Не їсться, не п’ється, і серце не б’ється, І очі не бачать, не чуть голови! Замість шматка хліба за кухоль береться. Дивиться Ярина та нишком сміється. «Що се йому стало? Ні їсти, ні пить — Нічого не хоче! Чи не занедужав? Братику Степане, що в тебе болить?» — Ярина питає. Старому байдуже, Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать, А сіяти треба, — старий промовляє Нібито до себе. — Анумо вставать, До вечерні, може, ще пошкандибаю. А ти, Степане, ляжеш спать, Бо завтра рано треба встать Та коня сідлать». «Степаночку, голубчику! Чого се ти плачеш? Усміхнися, подивися, Хіба ти не бачиш, Що й я плачу? Розсердився Бог знає на кого Та й зо мною не говорить. Утечу, єй-богу, Та й сховаюсь у бур’яні... Скажи-бо, Степане, Може, й справді нездужаєш? Я зілля достану, Я побіжу за бабою... Може, це з пристріту?» «Ні, Ярино, моє серце, Мій рожевий квіте! Я не брат тобі, Ярино, Я завтра покину Тебе й батька, на чужині Де-небудь загину, А ти мене й не згадаєш, Забудеш, Ярино, Свого брата...» — «Схаменися! Єй-богу, з пристріту! Я не сестра? Хто ж оце я? О Боже мій, світе! Що тут діять? Батька нема, А він занедужав Та ще й умре. О Боже мій! А йому байдуже, Мов сміється. Степаночку, Хіба ти не знаєш, Що без тебе і таточка І мене не стане?» «Ні, Ярино, я не кину, А тілько поїду Недалеко. А на той рік Я до вас приїду З старостами — за тобою Та за рушниками... Чи подаєш?» — «Та цур тобі З тими старостами, Ще й жартує!» — «Не жартую, Єй-богу, Ярино, Не жартую!..» — «Та це й справді Ти завтра покинеш Мене й батька? Не жартуєш? Скажи-бо, Степане, Хіба й справді не сестра я?» «Ні, моє кохання, Моє серце!» — «Боже ж ти мій! Чому я не знала? Була б тебе не любила І не цілувала... Ой-ой! сором! Геть од мене! Пусти мене! Бачиш, Який добрий! Та пусти-бо! Єй-богу, заплачу». І заплакала Ярина, Як тая дитина. І крізь сльози промовляла: « Покине! покине!» Як той явор над водою, Степан похилився, Щирі сльози козацькії В серці запеклися, Мов у пеклі. А Ярина То клене, то просить, То замовкне, подивиться І знов заголосить. Незчулися, як смерклося, І сестру і брата, Ніби скованих докупи, Застав батько в хаті. І світ настав, а Ярині Не спиться — ридає. Уже Степан із криниці Коня напуває. Й вона з відрами побігла — Ніби за водою До криниці. А тим часом Запорозьку зброю Старий виніс із комори, Дивиться, радіє, Приміряє, ніби знову Старий молодіє. Та й заплакав. «Зброє моя, Зброє золотая!.. Літа мої молодії, Сило молодая! Послужи, моя ти зброє, Молодій ще силі, Послужи йому так щиро, Як мені служила!» Вернулися од криниці, І Степан сідлає Коня, свого товариша, Й жупан надіває. А Ярина дає зброю, На порозі стоя; Степан її надіває, Та плачуть обоє. І шаблюка, мов гадюка, Й ратище-дрючина, Й самопал семип’яденний Повис за плечима. Аж зомліла, як узріла; І старий заплакав, Як побачив на коневі Такого юнака. Веде коня за поводи Та плаче Ярина; Старий батько іде рядом, Научає сина, Як у війську пробувати, Старшин шанувати, Товариство поважати, В табор не ховатись. «Нехай тебе Бог заступить!» — Як за селом стали, Сказав батько, та всі троє Разом заридали. Степан гукнув, і курява Шляхом піднялася. «Не барися, мій синочку, Швидше повертайся!» — Сказав старий. А Ярина, Мов тая ялина При долині, похилилась... Мовчала Ярина. Тільки сльози утирає, На шлях поглядає; Із куряви щось вигляне І знов пропадає; Ніби шапка через поле Котиться, чорніє, Пропадає, мошечкою Тільки-тільки мріє, Та й пропало. Довго-довго Стояла Ярина Та дивилась, чи не вирне Знову комашина Із куряви. Не вирнула — Пропала! І знову Заплакала Яриночка Та й пішла додому. Минають дні, минає літо, Настала осень, шелестить Пожовкле листя, мов убитий Старий під хатою сидить, Дочка нездужає Ярина; Його єдиная дитина Покинуть хоче. З ким дожить, Добити віку вікового? Згадав Степана молодого, Згадав свої благі літа, Згадав та й заплакав Багатий сивий сирота. «В твоїх руках все на світі, Твоя всюди воля! Нехай буде так, як хочеш, Така моя доля», — Старий вимовив і нишком Богу помолився; Та й пішов собі з-під хати В садок походити. І барвінком, і рутою, І рястом квітчає Весна землю, мов дівчину В зеленому гаї; І сонечко серед неба Опинилось-стало, Мов жених той молодую, Землю оглядало, І Ярина вийшла з хати На світ Божий глянуть, Ледве вийшла: усміхнеться, То піде, то стане, Розглядає, дивується, Та любо, та тихо, Ніби вчора народилась... А лютеє лихо В самім серці ворухнулось І світ запалило. Як билина підкошена, Ярина схилилась; Як з квіточки роса вранці, Сльози полилися. Старий батько коло неї, Як дуб, похилився. Одужала Яриночка, Ідуть люде в Київ Та в Почаїв помолитись, І вона йде з ними. У Києві великому Всіх святих благала; У Межигорського Спаса Тричі причащалась; У Почаєві святому Ридала- молилась, Щоб Степан той, доля тая, Їй хоча приснилась. Не приснилась. Вернулася. Знову забіліла Зима біла. За зимою Знов зазеленіла Весна Божа. Вийшла з хати На світ дивуватись Яриночка, та не Бога Святого благати, А нищечком у ворожки Про його спитати. І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан-долю та весілля З воску виливала. «Он, бачиш, кінь осідланий Тупає ногою Під козаком; а онде йде Дідусь з бородою Аж до колін. Ото гроші; Якби догадався Козак отой злякать діда, Злякав та й сховався За могилу, лічить гроші, А он знову шляхом Козак іде, ніби старець, То, бач, ради страху, Щоб ляхи або татаре Часом не спіткали». І радесенька Ярина Додому верталась. Уже третій, і четвертий, І п’ятий минає Немалий рік, а Степана Немає, немає. І стежечка-доріжечка, Яром та горою Утоптана до ворожки, Поросла травою. Нема його. У черниці Косу розплітає Безталанна, коло неї Падає, благає Старий батько, хоч літечко, Хоч Петра діждати, Хоч Зеленої неділі... Діждались, і хату Уквітчали гарнесенько, І в сорочках білих Невеселі, мов сироти, Під хатою сіли. Сидять собі та сумують, Слухають... щось грає, Мов на кобзі, на улиці І ніби співає. Дума У неділю вранці-рано Синє море грало, Товариство кошового На раді прохало: «Благослови, отамане, Байдаки спускати Та за Тендер погуляти, Турка пошукати». Чайки і байдаки спускали, Гарматами риштовали, З Дніпрового гирла широкого випливали, Серед ночі темної, На морі синьому За островом Тендером потопали, Пропадали. Один потопає, Другий виринає, Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає І зично гукає: «Нехай вам, панове-товариство, Бог допомагає». І в синій хвилі потопає, Пропадає. Тілько три чайки, слава Богу, Отамана курінного, Сироти Степана молодого, Синє море не втопило, А в турецьку землю агарянську Без кормиг прибило. Тойді сироту Степана, Козака лейстрового, Отамана молодого, Турки-яничари ловили, З гармати гримали, В кайдани кували, В тяжкую неволю завдавали. Ой Спасе наш Межигорський, Чудотворний Спасе, І лютому ворогові Не допусти впасти В турецькую землю, в тяжкую неволю! Там кайдани по три пуда, Отаманам по чотири, І світа Божого не бачать, не знають, Під землею камень ламають, Без сповіді святої умирають, Як собаки, здихають. І згадав сирота Степан в неволі Свою далеку Україну, Нерідного батька старого, І коника вороного, І нерідную сестру Ярину. Плаче-ридає, До Бога руки здіймає, Кайдани ламає, Утікає на вольную волю... Уже на третьому полю Турки-яничари догнали, До стовпа в’язали, Очі виймали, Гарячим залізом випікали, В кайдани кували, В тюрму посадили Та й замуровали. Отак на улиці під тином Ще молодий кобзар стояв І про невольника співав. За тином слухала Ярина, І не дослухала, упала. «Степаночку! Степаночку! — Кричала, ридала. — Степаночку, моє серце! Де ж це ти барився? Тату! Тату! Ідіть сюда, Ідіть, подивітесь». Прийшов старий, розглядає, І свого Степана Не пізнає, таке з його Зробили кайдани. «Сину ти мій безталанний! Моя ти дитино! Де ти в світі погибаєш, Сину мій єдиний? » Плаче старий та ридає, Й Степан сліпий плаче Невидющими очима, Мов сонце побачив. І беруть його під руки, І ведуть у хату, І вітає Яриночка, Мов рідного брата. І голову йому змила, І ноги умила, І в сорочці тонкій білій За стіл посадила, Годувала, напувала, Положила спати У кімнаті і тихенько Вийшла з батьком з хати. Через тиждень без старостів За Степана свата Старий свою Яриночку. І Ярина в хаті. «Ні, не треба, мій таточку, Не треба, Ярино, — Степан каже. — Я загинув, Навіки загинув! За що ж свої молодії Ти літа погубиш За калікою?.. Ярино! Насміються люде І Бог святий покарає, І прожене долю З ції хати веселої На чужеє поле. Ні, Ярино, Бог не кине І найде дружину; А я піду в Запорожжя, Там я не загину, Нагодують». — «Ні, Степане, Моя ти дитино! І Господь тебе покине, Як ти нас покинеш». « Оставайся, Степаночку; Коли не хоч братись, То так будем, я сестрою, А ти будеш братом, І дітьми йому обоє, Батькові старому. Не йди од нас, Степаночку, Не кидай нас знову. Не покинеш?» — «Ні, Ярино!» І Степан остався. Зрадів старий, мов маленький, Аж за кобзу взявся, Хотів вшкварить метелицю З усієї сили, Та не вшкварив... Під хатою Усі троє сіли. «Розкажи ж ти нам, Степане, Про свою недолю, Бо й я таки гуляв колись В турецькій неволі». «Отож мене, вже сліпого, На світ випускали З товариством. Товариство На Січ прямувало І мене взяло з собою; І через Балкани Простали ми в Україну Вольними ногами; А на тихому Дунаю Нас перебігають Січовики- запорожці І в Січ завертають, І розказують і плачуть, Як Січ руйнували, Як москалі срібло, злото І свічі забрали У Покрові; як козаки Вночі утікали І на тихому Дунаю Новим кошем стали; Як цариця по Києву З Нечосом ходила... І Межигорського Спаса Вночі запалила. І по Дніпру у золотій Галері гуляла, На пожар той поглядала, Нишком усміхалась. І як степи запорозькі Тоді поділили І панам на Україні Люд закріпостили. Як Кирило з старшинами Пудром осипались І в цариці, мов собаки, Патинки лизали. Отак, тату! Я щасливий, Що очей не маю, Що нічого того в світі Не бачу й не знаю... Ляхи були, усе взяли, Кров повипивали!.. А москалі і світ Божий В путо закували. Отаке-то! Тяжко, тату, Із своєї хати До турчина поганого В сусіди прохатись. Тепер, кажуть, в Слободзеї Останки збирає Головатий та на Кубань Хлопців підмовляє. Нехай йому Бог поможе! А що з того буде, Святий знає: почуємо, Що розкажуть люде». Отак вони що день Божий Удвох розмовляли До півночі, а Ярина Господарювала Та святих отих благала. Таки ж ублагала; На всеєдній у неділю Вона спарувалась З сліпим своїм. Такеє-то Скоїлось на світі, Мої любі дівчаточка, Рожевії квіти. Такеє-то. Одружились Мої молодії. Може, воно й не до ладу, Та що маю діять, Коли таке сподіялось? Рік уже минає, Уже й другий. З дружиною Ярина гуляє По садочку. Старий батько Сидить коло хати Та вчить внука-пузанчика Чолом оддавати.
M. Lysenko sets stanza 16
About the headline (FAQ)
View text with all available footnotesNote: Lysenko's song sets the first stanza of the section titled "Дума".
Show a transliteration: DIN | GOST
Note on TransliterationsText Authorship:
- by Taras Hryhorovych Shevchenko (1814 - 1861), "Невольник", subtitle: "Поема" [author's text checked 1 time against a primary source]
Musical settings (art songs, Lieder, mélodies, (etc.), choral pieces, and other vocal works set to this text), listed by composer (not necessarily exhaustive):
- by Mykola Vitaliyovych Lysenko (1842 - 1912), "У неділю вранці-рано", stanza 16 [ voice and piano ] [sung text checked 1 time]
Researcher for this text: Emily Ezust [Administrator]
This text was added to the website: 2022-03-06
Line count: 701
Word count: 2542