Коли б мені на Південь полетіти,
Який не знає снігу й лютих бур,
Де Ебра береги вкривають квіти,
Де уночі співає трубадур.
Лиш там почув би пісню я, можливо,
Яку тобі принести міг би в дар,
Солодку, як Дуеро шум пестливий
Вночі, як місяць вийде із-за хмар.
На жаль, далекий шлях в краї південні,
Залиті теплим сонцем золотим.
А тут, у нас, життя таке нужденне
Вкраїні горя і холодних зим.
Де мерзнуть сироти у ніч зимову
І навіть Бог німий до мук і бід.
Хіба почуєш пісню тут чудову,
Де в людськім серці намерзає лід.
Коли ще раз я день такий побачу,
Ім’я якого краще інших днів,
Тоді, здається, гірко я заплачу,
А тому, хто спитати б захотів,
Я відповім, що там, на батьківщині,
Де злії люди і глибокий сніг,
Я знаю діву — рідкісну перлину,
Якої образ в серці я зберіг.
Охороняй її, Мадонно гожа,
І будь ти з нею всюди повсякчас.
Хай розцвітає ця північна рожа,
Яку ніхто не бачив ще у нас.
Вели ти їй по квітах лиш ходити,
Коли ж чека її тернистий шлях,
Навчи її до тебе так молитись,
Як нині ямолюся у сльозах.