І золотої і дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль 
Моєї долі молодої: 
А іноді така печаль 
Оступить душу, аж заплачу. 
А ще до того, як побачу 
Малого хлопчика в селі. 
Мов одірвалось од гіллі, 
Одно-однісіньке під тином 
Сидить собі в старій ряднині.
[Мені здається, що се я, 
Що це ж та молодість моя.]1
Мені здається, що ніколи 
Воно не бачитиме волі, 
Святої воленьки. Що так 
Даремне, марне пролетять 
Його найкращії літа, 
Що він не знатиме, де дітись 
На сім широкім вольнім світі, 
І піде в найми, і колись, 
Щоб він не плакав, не журивсь, 
Щоб він де-небудь прихиливсь, 
То оддадуть у москалі.