Стоять зачаровані сяйвом облиті
Сади ароматні, запашнії квіти.
Візьму ж бо я лютню і в тихій нуді
Ударю по струнах в нічній самоті.
Сріблисті потоки із місяця ллються,
Заслухались квіти, притихнув садок,
Ба навіть фонтан журкітливий примовк.
Нарешті у пальми листки застогнали:
“Не грай, чоловіче! Усохнем з печалі!”
Журливо стріпнулася рожа краса,
Упала на мене пахуча сльоза.
Схилились плакучії верби й маслини,
Шумлять кипариси й мирти й цитрини,
Магнолія мовить:
“Ой, годі! Не грай! І нашого серця
На смерть не вражай!”