Пекло, здавалось, було в ту годину...
Грім, як шалений, стогнав і ревів,
Блискавок стріли літали без впину,
Ввесь небозвід то палав, то чорнів.
Буря пройшла, і я з жахом питаю:
Що ж то зробилось з коханого краю?
Певно, руїну та буря зробила?
Кажуть “Вербу десь розбиту добила”.
Думко! коли я тебе виливаю в слово холоднеє,
В пісню свою, пекло таке ж я в душі своїй маю —
Спалює всю воно душу мою...
Думко! остуджена словом людським, —
Пісне! що зробиш ти в краї моїм?
Може, удариш в вербу недобиту,
В ту, що жила, не радіючи світу?!