Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає...
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає.

Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає...
Козак нудиться, сердешний,
Що робить, не знає.

Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає...
Козак стогне, бідолаха,
Сам собі гадає:

«Ревеш, вітре, та не плачеш,
Бо тобі не тяжко!
Ти не знаєш в світі горя,
Так тобі й не важко.

Тобі все одно: чи в полі,
Чи де ліс ламаєш,
Чи по морю хвилю гониш,
Чи криші здираєш.

Солом’яні і залізні,
Яку де зустрінеш,
Снігом людей замітаєш,
В полі як застигнеш.

Одірви ж од серця тугу,
Рознеси по полю,
Щоб не плакався я, бідний,
На нещасну долю.

А коли цього не зробиш -
Кинь мене у море:
Нехай зо мною потоне
Моє люте горе!...»